Очаків уже не спить, але ще тільки починає розплющувати очі
Очаків уже не спить, але ще тільки починає розплющувати очі PDF Друк
Статті - Історія
Вівторок, 03 листопада 2009 00:00
Олександр Вівчарик
Голова Черкаського ОО ВГО "ТВУН"

Очаків – місто у Дніпровському лимані, яке має дуже давню історію. Ця земля пам’ятає кіммерійців, греків, русичів, козаків, татарів, турків тощо. Та незважаючи на древність і звитяжність, зараз це напівсонне поселення, яке стоїть десь на півдорозі від СРСР до незалежної України.

 

 

Головне багатство Очакова – море. Сюди їдуть оздоровитися. Незважаючи на брудні пляжі і відсутність розвинутої туристичної інфраструктури, відпочиваючих вистачає. Насамперед тому, що в Очакові відпочивати набагато дешевше, ніж, приміром, у Криму. Тому і їдуть сюди українці з тонкими гаманцями. А таких більшість…

На пляжах здається, що Очаків дуже українське місто. Адже біля моря звучить переважно українська мова. Та це мова приїжджих. Очаківці у своїй масі російськомовні. Хоча, чи то беручи приклад з туристів, чи то вже впливає Незалежність, але й місцеві жителі починають потроху згадувати своє українське коріння.
Останнім часом дещо робиться і в плані облаштування міста. Воно стає чистішим, привабливішим. Проте  і досі в Очакові бовваніє Ленін, який сумно дивиться на халупи часів „розвинутого соціалізму”.

…Тут, як і раніше, продають пиріжки і креветки на пляжах, купаються у морі собаки, ростуть найрозкішніші в Україні будяки, воюють за покинуті пляжниками залишки нехитрої їжі чайки і мартини. Тут усе літо ходять в шортах і майках, без міри п’ють пиво і вино, їдять рибу і полюють за приїжджими, бо це єдине джерело прибутку. І все ж, в Очакові добре. Сонне місто заспокоює і відволікає від безперервних домашніх проблем, політиканства і брехні високопосадовців.

Однак, переосмислення минулого, бажання докопатися до істини поступово опановує і очаківцями. Під час цьогорічного відвідування міста я дізнався, нарешті, що то за пам’ятник стоїть в центрі Очакова. Мене завжди дивував напис на його постаменті: „Они следовали законам отечества, до конца выполнили свой воинский долг перед родиной”. Я не міг достеменно збагнути його змісту. Та цього року місцева газета „Чорноморська зірка” повідомила, що то братська могила. А дехто із старожилів-військовиків наважився ще й розповісти про трагедію, яка сталася 5 жовтня 1946 року. Виявляється, того дня у Тендрівській затоці проходили щорічні великі флотські навчання. Крейсер „Молотов” (пізніше перейменований на „Славу”) стріляв з баштових гармат по великому корабельному щиту (мішені), який для нього водили інші кораблі. Під час стрільби з гармати головного калібру в башті розірвався бойовий „картуз” (мішок з порохом). Він зайнявся. Спалахнула пожежа. Щоби не допустити загибелі всього корабля, старшина трюмних затопив артльох. Скільки усього людей загинуло в трюмах знають, напевне, лише архіви КДБ. Очаківці твердять, що згоріли і втопилися не менше 180 матросів. 22 з них поховали в Очакові, решту – в Одесі та Севастополі. Так було легше приховати масштаби катастрофи, про яку, звичайно, офіційно не повідомляли. Адже за радянських часів подібні трагедії замовчувалися.

Знаючи про те, що відбулося, я, однак, ще більше не можу зрозуміти лицемірного напису ні про що на пам’ятнику. Яким „законам” і якого „отечества” слідували нещасні матроси на крейсері „Молотов”, яких убили, щоби врятувати стару залізяку? Хочеться вірити, що тепер, дізнавшись правду, очаківці напишуть на пам’ятнику щось зрозуміле і людяне…